Достукатися до зірок

11

Доброго дня, мене звуть Денис. Я їжджу на велосипеді, хоч вже і не раз про це пошкодував.

Мене задовбали пішоходи. Ні, я не кажу зараз про всіх людей, що пересуваються на своїх двох, — лише про тих, хто вважає себе «королем доріг», «недоторканним» і «катайся в парку, хлопець».

Для мене мій залізний кінь уже давно перестав бути просто шматком арматури на гумових трубах. Я відчуваю свій засіб пересування і, вже повірте, я зможу об’їхати вас. Так, навіть на такій вузькій доріжці. Так, навіть якщо я балакаю по телефону. Але, знаєте, коли ви починаєте маневрувати, виляючи зигзагами, ситуація трохи ускладнюється, розумієте? Я вже не кажу про тих, хто вічно поспішає або не звертає на мене уваги.

Спасибі тій людині, який на перехресті, кинувши на мене презирливий погляд, пішов на мене з думками: «Не трамвай — об’їде». Я встиг загальмувати перед його носом, але він, напевно, злякавшись, смачно, з розмаху вдарив мене в район зірочки, тим самим погнув її. Нічого, окрім поваги, до такого силачеві не можна не відчувати. Доведеться за такою деталлю перти через півміста — вихідні задалися!